Рік після потопу. “Будемо стару хату тихенько розбирати і ставити новий дім. Надія на це є”
Ольга
За даними Херсонської міської військової адміністрації, у 40 тисяч жителів Херсонської міської територіальної громади тою чи іншою мірою пошкоджене житло внаслідок підтоплення. Найбільше постраждали берегові території Дніпровського та Корабельного районів Херсона, а також селища Антонівка, Садове, Комишани і Степанівка.
Тільки з підвалів, за словами заступника голови Херсонської міської військової адміністрації Сергія Орєхова, відкачали 40 тис. кубометрів води. А основне прибирання територій із залученням допомоги з інших областей тривало до початку жовтня минулого року. Через постійні обстріли в мікрорайоні Нафтогавань і досі не можуть поновити газо-, водопостачання, електрику, так само там не завершили вивезення сміття.
Будинок Ольги Цілинко майже два тижні стояв у воді, що дійшла до середини другого поверху. Забалка саме з тих районів Херсону, який сильно постраждав внаслідок затоплення після підриву Каховської ГЕС. Відіграли роль близькість до ріки і щільність забудови, яка почала з’являтися в цій місцевості після будівництва греблі. До Каховської трагедії тут налічувалось до тисячі приватних домоволодінь.
Свій будинок родина Ольги Цілинко купила в 2005-му. Тихий район, півсотні метрів від води, тоді здавалося, що це ідеальне місце, райський куточок. Багато років родина робила ремонт, облаштовувала оселю. “Ми дуже багато вклали в неї. Я люблю так, щоб у мене все було. А тепер нічого немає”, — казала Ольга в червні минулого року.
Відтоді її родина не живе в своєму будинку. Зараз це фактично порожня коробка, оброблена антисептиками. Дім заливали хімією, не жаліючи. Крок вимушений, зважаючи на те, що власної каналізації у Забалці не було, тільки вигрібні ями, які повимивало водою разом з вмістом.
— Грибка у будинку немає, але стіни і досі мокрі, — розповідає Ольга. — На стиках між бетонними блоками десь на метр від підлоги знизу вгору ростуть сталагміти. Напевно, тягне вологу з фундаменту, при тому що він у нас міцний.
За її словами, рівень ґрунтових вод у тому районі і досі високий, а в деяких подвір’ях так і стоїть вода, навіть попри спеку. Коли проходять сильні дощі, то під’їхати до будинку майже неможливо.
— Лопату в землю на штик встромляєш і починає сочитися вода. Тобто її рівень не знижується. Знаю, що на лівому березі ще гірше, бо говорила з людьми звідти. У нас біля Голої Пристані було таке легендарне солоне озеро. Тепер там ловлять щук і білого амура. Воно опріснилось, — каже Ольга.
Під водою і без води. “Пів мільйона гектарів осушених чи підтоплених територій. Цей масштаб навіть важко уявити”
У повітрі час від часу з’являється пліснявий запах або знову починається сморід. Бо забудова географічно розташована в низині, де немає сильних вітрів. Водночас там і досі багато невичищених покинутих осель. Хтось виїхав ще на початку повномасштабного вторгнення і розуміє, що вже не повернеться, якась частина господарів утекла з росіянами на лівий берег, у когось просто не стало сил і можливостей розбирати завали і бруд.
— Був момент, коли в один з таких зачинених будинків, які затоплювало, прилетіла міна в дах. Там неможливо було поруч знаходитися, такий сморід стояв, — пригадує Ольга.
І хоч в Забалку вже повернули електрику і газ, проте тут залишається небагато людей, переважно похилого віку. Тим паче район активно обстрілюють. Дехто так і живе на горищі, куди мусив переселитися після затоплення. Хтось латає пошкодження, якщо це можливо. Або живуть десь, де знайшли місце, — по друзях, родичах, у чужих квартирах, а на свої ділянки приходять відновлювати городи. Заняття, щоб не втратити розум.
— У нас встановили декілька модульних будиночків, крохотулічних, маніпусіньких. Ото й все, — каже Ольга.
На покинутих ділянках інша історія. Фруктові дерева в садах переважно загинули, не витримавши тижні у воді. Тепер стоять сухі, поміж ними височіють бур’яни. Натомість живучі хміль і дикий виноград потроху затягують будівлі.
— Пам’ятаєте в “Мауглі” було старе закинуте місто в джунглях усе в ліанах. От зараз Забалка мені його дуже нагадує. Боляче там бувати. Там енергія цвинтаря, ну, правда. Мені здається, що після підриву греблі, десь 15% міста стали знелюдненими. Це така мертва зона.
Щоденні обстріли і руйнації внаслідок авіаударів посунули з порядку денного тему затоплення.
— Але ж ми живемо в чужих квартирах. Ми нічого не забули, — каже Ольга Целінко.
Зараз, влітку, відчувається все гостріше.
— Херсон же ніколи літом не сидів вдома. У нас, мабуть, 80% херсонців мали дачі на річках. А це все лівий берег. Дачі були часто кращими і більшими за квартири. До Каховської трагедії люди розуміли, що так, там окупація, але колись же визволять. А тепер цього взагалі нічого немає. Втратили і це, — пояснює вона.
Після того, як вода пішла. “Я націлена залишатися вдома. І боротимусь за свій будинок. У мене немає іншого виходу”
Попри все вона залишається в Херсоні, де продовжує керувати дитячим центром, який і зараз опікується 25 дітьми з інвалідністю.
— З мене всі сміються, коли я це кажу: ми окупацію пережили, чим ви нас хочете налякати? То було найстрашніше, і тільки повторна окупація може змусити мене покинути Херсон. А зараз ми повертаємось до витоків, так би мовити, ведемо кочовий спосіб життя — поскладали все, що нажили за цей рік, і поїхали.
З червня 2023-го родина вже тричі міняла помешкання.
— Насправді в Херсоні склалась унікальна ситуація: люди, які повиїжджали, віддавали ключі постраждалим від затоплення буквально за оплату комунальних послуг. Ще треба постаратися, щоб знайти того, хто здає тут житло за гроші, — усміхається вона.
Цієї весни Ольга навіть примудрилась посадити свої улюблені іриси в горщики, влаштувавши сад на підвіконні в своєму черговому прихистку.
— Звісно, це не той великий сад, який у мене був. Такий, знаєте, де кожна рослина плекана любов’ю. Але все одно я буду з квітами. Я часто згадую тата, у нього була приказка, коли ми щось не хотіли робити: “Ну добре, якщо помремо, то воно нам не треба. А якщо не повезе і виживемо, що тоді робити?” Ну вже вижили, розумієте, треба ж далі щось робити.
Тим часом в її саду в Забалці квітне єдиний вцілілий трояндовий кущ.
Тетяна
Тетяна Куткіна порівнює себе теперішню з кулькою, наповненою гелієм.
— Ось тебе тримали в руці, але раптом долонь розтулили. І все, кулька бовтається у повітрі. Куди вітер дме, туди і летиш, — каже вона.
Уже рік вона живе з синами в Одесі. Житло їй знайшли знайомі дитинства, коли побачили новини про Каховську греблю. Власники квартири виїхали і дозволили оселитися там на необмежений термін. Варіанту вертатися додому поки немає. Родинна хата з саману, яку будував ще прадід, в якому росли покоління, майже повністю зруйнована. За висновком комісії, ремонту вона не підлягає. За тим, що залишилось приглядають сусіди.
“У мене все, що є — це мої діти і будинок", — казала Тетяна торік. Тепер будинку фактично нема. Тож зараз усі її зусилля спрямовані на дітей, особливо на молодшого сина Антона.
На початках, коли його висмикнуло разом з родиною з рідного Херсона, він постійно повторював: “Мамо, пом, мамо, пом” (“пом” — це дім – LB.ua).
— Тож я намагались не дати йому сумувати, — розповідає Тетяна. — Тільки-но приїхали, повела його по лікарях, записала в школу. Бо два роки ми всього були позбавлені — окупація, потім нас бомбили, потім затопили. Він — дитина з синдромом Дауна і такий застій йому не на користь. З такими дітьми необхідно працювати день за днем, інакше відкат.
За цей рік Тоха зробив великий прогрес — почав краще читати і писати, вирішує приклади в межах п’яти, хоча до того погано знав цифри. В Одесі Тетяна знайшла тренера Антона з карате, який теж виїхав з Херсона. “Якщо набереш групу, то тренуватиму”. Так в Одесі з’явилась можливість безкоштовно тренуватися дітям з різними хронічними захворюваннями і Антон відновив заняття. А тепер ще й готується до змагань з пауерліфтингу.
Енергії Тетяни вистачило і на те, щоб підтримувати роботу громадської організації “Сонячні діти Херсонщини”. Тепер вже в Одесі.
— Ми нещодавно в кількох містах, по яких зараз розкидані наші родини, провели веселі старти для дітей. Одеські батьки трохи в шоці від нас. Питають: “Ви звідки такі активні?” і “Чи ви тут надовго?”, — сміється Тетяна.
Хороше питання. Попри налагоджене для Антона життя, коріння в Одесі вони поки що не пустили. Та і як пустити.
— Ось ми кудись пішли в місто по справах. Вертаємось, але ще ніхто з нас не сказав: “Я йду додому”. “Куди йдеш? — У квартиру”. Всередині пустище. Сидиш, думаєш: “Війна ж колись закінчиться, власники квартири повернуться. Треба буде її звільняти, кудись їхати знову. А це знову все поламається. Знову доведеться починати спочатку”. І це ж не треба бути супер-екстрасенсом, щоб зрозуміти, що навіть якби війна закінчилась сьогодні, Херсону знадобляться 5 або й 10 років на відновлення, — розмірковує Тетяна.
“Хотілося все забрати: дитячі грамоти, портрети, улюблену лампу сина з дідом морозом, що грає. Але куди?”
Додому вона востаннє їздила взимку.
— Вириваємось, звісно, подивитися, що там, як грибок росте по стінах. От нещодавно звідти повернувся мій середній син. Каже: “Мамо, місто страшно побите, 24 на 7 гупає”. Він заліз в хату, в якій завалився дах, а в середині сирість і досі. Щодо компенсацій, то нам одразу сказали: “Після війни”.
Збитки
Епопея зі збором документів для оформлення компенсації скінчилась і для Ольги Цілинко, і для Тетяни Куткіної. Точніше її паперова частина. Комісія оглянула будинки, зафіксувала втрати.
— Приходили і заповнювали чек-лист відповідно до постанови Кабміну. При цьому враховували лише втрати самих будівель — скільки дверей вичавило, скільки вікон, чи порушений фундамент, чи пошкоджена електропроводка, чи забита каналізація, що з підлогою, дахом, стінами і так далі. І все це потім оцінювали по мінімальних цінах, — пояснює Ольга. — Знаю, що в половині випадків люди ще й писали зауваження, бо щось в цих чека-листах недорахували.
Але ті зауваження ніхто так і не розглянув. Збитки від затоплення житла Ольги оцінили майже у 1,5 млн₴ Але це, скоріше, нетипова сума для Забалки, де переважає стара забудова. Будинок Ольги великий кам’яний (тому і встояв), двоповерховий на 160 м², більшість все ж менші.
— Середній старий будинок у нас на півдні — саманний дім площею 60 м², обкладений цеглою, наприклад, силікатною. Цей саман повимивало, залишилася тільки силікатна “шуба”. Десь вона втримала дах, а десь дахи вже попадали всередину. Тобто це повністю зруйновані будинки.
Загалом усі будинки поділили на кілька категорій в залежності від ступеня руйнувань. Від цього залежить і сума відшкодування. Наразі за пошкоджене майно держава обіцяє 200-300 тис.₴, за знищене — 500 тис.₴ Будинок Ольги потрапив у категорію пошкоджених.
— Це означає, що я можу претендувати тільки на 300 тис.₴ Щоб отримати решту суми, мені слід чекати на завершення війни і виплату репарацій. Десь так воно виглядає на сьогодні, — пояснює Ольга.
Проте і на цю суму, яку гарантує держава, вона, як і інші херсонці, розраховувати зараз не може. Робота комісії призупинена, нарахування відшкодування теж через те, що Херсон знаходиться в 30-кілометровій зоні активних бойових дій. До призупинення роботи комісії люди, які постраждали від підтоплення, встигли подати 2240 заявок на компенсацію.
— Зрештою ми отримали десь 16 тис.₴ фінансової допомоги з міського, обласного і державного бюджетів. Хтось додатково до цього отримав допомогу від міжнародних організацій і благодійних фондів. Але це така несистемна історія. Хтось потрапив у списки, а хтось — ні. Зараз у нас абсолютно всім, хто був затоплений, розвозять набори побутової техніки — холодильник, пралка, сушильна машинка і мікрохвильовка. Здається, їх надала якась арабська держава. Але знову ж — це спонсорська підтримка. Хоча і вона насправді помічна. Бо спочатку люди кинулися рятувати побутову техніку. І навіть знаходилися кулібіни, які її перечищали, перемивали кархерами і відновлювали. Але, на жаль, досвід показав, що ця техніка недовговіка, — каже Ольга.
Сама вона радіє врятованій швейній машинці. Коли хвиля з водосховища пішла, син Ольги встиг перенести її на другий поверх. Вона теж стояла у воді, проте у чистішій. Тож її вдалося відремонтувати.
Дім
Найбільше Тетяна Куткіна сумує, як вона сама зізнається, за тим старим налагодженим життям у Херсоні. Школа до обіду, а після починається: теніс, міні-футбол, степаеробіка, театральна студія, карате, хіп-хоп.
— Щоліта ми відпочивали з іншими родинами з нашої організації у Залізному Порту або в Скадовську, їздили в Закарпаття, вчились на сапах кататися. Отак от крутилося життя, крутилося. І тут велика війна, а потім ще й змило все. І зараз те, що ми відновили, ну це ж крапля в морі, порівняно з тим, що було.
Іноді Тетяна прокручує в голові, що і як можна було зробити інакше. Ці помилки не дають спокою навіть зараз. “Треба було не дивитися, як вода тече і не намагатися забарикадувати двері мішками з землею. Краще б рятували дрібні речі — мікрохвильовку, іграшки, пилосос, комп’ютер. Тоді б хоч щось залишилось”.
Усі ці непродуктивні рефлексії ніяк не допомагають, але і позбутися їх складно. Після того як “втопилась” її трудова книжка і довелося пройти кола бюрократичного пекла, аби поновити дані про стаж, вона тримає всі документи тільки в пакетах і під рукою. Міняються не тільки дрібні звички.
— Коли я разом з волонтерами вигрібала свою хату, то відкопала постільну білизну ще з бірками, якісь рушники геть нові, покривала. Колись купувала з наміром “оце хлопці одружаться, то я їм пороздаю”. А зрештою, що вирила, те на смітник і викинула. Бо врятувати його було неможливо. Тепер у мене ні одна річ “на завтра” або “на свято” не лежить. Купили, гарна, не гарна, коштовна, не коштовна, одразу користуємось. Мені подарували таку красивенну сковорідку, то я свою стару відсунула подалі. Все, кажу, ніяких на потім”. Відпало це відчуття, що треба щось відкладати. Єдине, що відкладаєш, це гроші, — сміється вона.
Те саме з продуктовими запасами. Тетяна пригадує, як ридма ридала над 100 кг борошна, яке довелось висипати в город і перекопати, разом з макаронами і крупами. Схожу історію розповідає Ольга.
— Я ж правнучка розкуркуленого, в мене генетична схильність до накопичення. Щоб ви розуміли, в мене була морозильна камера на 500 л. Вона попливла разом з водою і з начинням, її потім знайшли метрів за 300 від будинку у сусідів в садочку. Два холодильники, повністю забиті продуктами. І з одного боку, я дякую Богові, що мала таку схильність, і ми пережили окупацію. При тому, що в мене вдома жили чужі діти. Ну а тепер я цього всього не роблю, ніяких запасів. Бо страшенно плакала, коли доводилось викидати продукти, консервацію. І отакі якісь дрібниці не буду накопичувати. Але будинок свій я все одно хочу. Ніяк не можу виколупати з себе цей ген.
Будинок в історіях Ольги і Тетяни так і залишається наріжним каменем.
— Хай нашу хату і немає сенсу відновлювати, бо це як ліпити горбатого, але ж ділянка поки лишається, — каже Тетяна. — То ми з синами сидимо, прораховуємо, де поставимо новий дім, скільки метрів він буде, на скільки кімнат. Середній син там вже і меблі розставив. Я не хочу допускати думку, що доведеться переїжджати з квартири на квартиру. Я народилась в своєму будинку. Я в ньому виросла, прожила багато років, звикла до думки, що в мене своє. Тому все одно в планах житло відновлювати. Будемо стару хату тихенько розбирати і ставити новий дім. Надія на це є.