Американський ветеран Вільям Еттіг: "Якщо ставитися до ветеранів з розумінням, вони відіграватимуть ключову роль у майбутньому України. Вони справді боротимуться за свою країну"

Величезний досвід такої державно-суспільної трансформації накопичили Сполучені Штати Америки. Про деякі важливі сторони цього досвіду "Цензор.НЕТ" розповів Вільям Еттіг – колись сержант ЗС США на війні в Іраку, а пізніше – ветеран, який, переживши поствоєнну депресію і фінансові труднощі, не тільки знайшов гідне місце у цивільному житті, але й нині масштабно допомагає іншим ветеранам.

До того ж, Вільям у цій війні пристрасно вболіває за Україну та українських ветеранів. Ба більше – активно допомагає Сполученим Штатам ділитися з Україною багаторічним досвідом з ефективного інтегрування ветеранів до цивільного життя.

- Вільяме, отже, після війни в Іраку ви разом зі своїм 126-м піхотним полком повертаєтеся додому у Сполучені Штати, у вашому випадку – до штату Ілінойс. Починати цивільне життя довелося з нуля. Згадайте свій тодішній настрій, свої думки про те, як жити далі.

- Це непроста історія. Коли мені було 17, я прийняв рішення вступити на військову службу, щоб служити своїй країні. Коли мені виповнилося 18, я опинився в Іраку на самому початку війни. І я продовжував повертатися туди час від часу. Пройшов шлях від молодого хлопця, що навчався в старшій школі, до того, що довелося виживати в бойових діях, вчитися співпрацювати з друзями та колегами в активній зоні бойових дій, де ви освоюєте нові знання. Ніхто не мав досвіду війни до того. Коли я вперше поїхав в Ірак, поруч було, можливо, двоє або троє старших ветеранів, які вже були на війні до моєї відправки.

- Ви пройшли радикальну зміну свого життя.

- Справді радикальну! Я ж був хорошим учнем, одним з тих дітей, яким потрібно було трохи направлення у житті. І я був готовий піти до коледжу, стати вчителем, професором. Але потім я побачив потребу у підтримці іракського народу та цінностей, які нам були дорогі в Америці, і я вирішив служити своїй країні. Це була радикальна зміна.

- Ви були — і, можливо, досі є — певною мірою ідеалістом, так?

- Так і є, 100%. Я завжди був людиною, яка підтримує свою спільноту, вірить у загальне благо людей. І в здатність впливати на зміни – чи то як окрема особа, чи то через діяльність у своїй спільноті або служіння своїй країні.

- Знаєте, ніхто зараз не поважає ці почуття так, як український народ.

- Думаю, саме тому так багато ветеранів у Сполучених Штатах Америки відчувають сильне бажання підтримувати Україну. Особливо тих солдатів, які борються кожен день. Для нас вони уособлюють велику спільноту. Якщо ви вирішили підняти зброю, щоб боротися за свободу, демократію або цінності, якими керуються наші країни, але робите це не колоніальним або геноцидальним способом — тоді ми разом створюємо велику групу друзів і побратимів. Якщо ви пережили бойові дії в захисті своєї країни або в захисті демократії, то немає різниці між мною, як 18-річним хлопцем, який отримав бойову відзнаку або бойову відзнаку піхоти, і ветераном Другої світової війни, якому було 18 років, і який також отримав бойову відзнаку піхоти, перемагаючи нацистів у Німеччині чи захищаючи Європу.

- Тобто ви — одна велика родина ветеранів.

- Ми є однією великою родиною, і ми вважаємо наших українських братів і сестер великою родиною. І це неймовірна річ, оскільки ми бачимо: те, що вони роблять, і є реальністю для багатьох ветеранів у Америці, які воювали в останні 20 років. Хоча в нас є певні почуття щодо того, як була виправдана ця війна і тому подібне, і це створює багато проблем… А ось те, що ми бачимо в Україні, — це 100% війна, яка потребує боротьби за демократію, за свободу і демократію. Це війна, яка є справедливою, оскільки люди борються, щоб врятувати свою країну. Війна — це найжахливіша і найогидніша річ у світі. ЇЇ потрібно уникати за будь-якої можливості. На цьому етапі розвитку людства та суспільства ми повинні були вже пройти це – але, на жаль, продовжуємо бачити подібне…З іншого боку, ми бачимо, як ціла країна (а тепер і вся глобальна спільнота) виступає на підтримку молодих чоловіків та жінок, які борються на передовій, захищаючи свою країну і — це надзвичайно важливо! — захищаючи свободу. І як на мене, це саме те, що жахає Путіна, чи не так? Україна намагається стати сучасною, працює над тим, щоб стати кращою країною. Ідея того, що країна дозволяє своїм громадянам брати участь у демократії та активізмі поруч з цим диктатором. Саме це, на мою думку, він не може пережити. І це сумно бачити.

- Повернімося до вашого власного життєвого шляху.

- Отже, я вступив до війська і пройшов службу в одних з найважчих ділянок Іракської війни. Мій підрозділ — 126-й піхотний полк — був серед найбільше постраждалих одиниць з часів В’єтнамської війни. Ми були однією з найбільше постраждалих одиниць в Іраку, тому я безпосередньо брав участь у бойових діях. Ми потрапляли в дуже неприємні місця. Період між 2006 і 2008 роками, коли була проведена так звана "Велика хвиля" (surge), був надзвичайно складним для нашого батальйону. Ми втратили багато людей. Я втратив багато друзів. Як лідер я втратив солдатів. Це сильно позначилося на моєму житті. Коли я покинув військову службу у 2009 році, я зіткнувся з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Також я був поранений. Мені було важко змиритися з тим, що я залишаю своїх солдатів, своїх друзів, які продовжують боротьбу, оскільки війна тривала далі. І мені довелося повернутися додому до програми реабілітації для поранених ветеранів. Це було дуже складно і зайняло в мені багато часу. Довелося знову повернутися до цивільного життя. Я проходив той же процес відновлення, як і багато ветеранів. І опинився у себе вдома, у невеликому містечку на півдні Іллінойсу. У 2010 році, коли в Америці панувала складна економічна ситуація, я подумав, що найважчою битвою, яку мені доведеться пройти, будуть вулиці Рамаді. Проте під час "Великої хвилі" я зіткнувся з реальністю того, що найтяжчою битвою, з якою я коли-небудь зіштовхнусь, були вулиці мого рідного міста, коли я намагався повернутися до суспільства. Люди в окрузі ставили жовту стрічку на задньому склі своїх автомобілів, щоб підтримувати ветеранів — але насправді ніхто не робив жодних практичних справ для підтримки ветеранів і створення програм для нас. Я боровся. Я дуже сильно боровся протягом року.

- А ви зустрічалися зі своїми побратимами в ті часи, коли думали, як змінити своє життя? Питали їх про те, як вони будували нове цивільне життя?

- Я так і зробив. І на той момент ця проблема стосувалася не лише мене. У ветеранському співтоваристві панувало масове безробіття. Мої друзі, уся наша група — мали проблеми. Багато людей боролися в той час, і ми постійно спілкувалися один з одним. (Це був саме початок соціальних мереж). Багато людей зазнали труднощів. Я перейшов від ролі сержанта, який керував солдатами під час бойових дій, до відповідальності забезпечення добробуту піхотного загону: надійне обслуговування, достатня кількість боєприпасів, надійне оснащення і підтримка їхніх родин. Це була велика відповідальність для молодої людини віком 25-26 років. Проте, коли я повернувся додому, я припинив навчання в коледжі через проблеми з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Це, звичайно, було неправильне рішення – але це було перше, що я спробував зробити. Мені потрібна була перерва.

Потім я зустрівся з труднощами у пошуках гідної роботи — і це стало найважчим періодом у моєму житті. Я став бездомним, або, точніше, жив на дивані у своєї матері. Я був 26-річним ветераном, якого люди вважали героєм, але при цьому проживав на дивані у своєї матері.

- Що тоді казала ваша мама? Підтримувала вас?

- Підтримувала. Та й усі підтримували; усі хотіли мене похвалити. Коли я повернувся додому, вони провели для мене парад. Але це було все, що стосувалося підтримки. Був такий розрив з ідеєю: "Добре, ти повернувся, ми щасливі, що ти цілий і в безпеці". Насправді ж того року я перебував у найнебезпечнішому місці у своєму житті.

- А найгірший день з того періоду пам`ятаєте?

- Пам’ятаю. Я пішов на співбесіду щодо працевлуштування. Мені запропонували посаду менеджера середнього рівня, якому треба було керувати вісьмома людьми, які завантажують газовані напої на задню частину вантажівки, на складі. Не так важко. Я ж керував солдатами під час бойових дій… І от я пройшов процес співбесіди; здалось, що я роблю все добре. Останнє питання було: "Де ваша вища освіта?". У компанії, куди я подавав заяву, для посади менеджера потрібно було мати хоча б якусь вищу освіту, щоб заробляти гідну зарплату.

- І?

- І мені довелося вийти з цієї співбесіди без роботи. Це був найгірший день у моєму житті, і я покинув співбесіду, плачучи. Це була травматична подія, адже я був у дуже важкій фінансовій ситуації.

- Жах. Тим не менш, ви знайшли роботу у будівництві. Чи був у вас до цього подібний досвід?

- Ні, не було жодного досвіду. Моя родина ніколи не займалась будівництвом — але саме на такий вид роботи я натрапив. Для мене це було зовсім новим. Проте мене взяли і сказали: "Ти матимеш високу зарплату, ти продовжиш служити своїй країні, будуючи речі, які допоможуть іншим. Ти матимеш стабільну роботу. Ми навчимо тебе".

- Круто!

- То ж я вирішив пройти п’ятирічну навчальну програму стажування. Хоча у мене не було жодного досвіду, я відчував, що тепер я в безпеці. Але, на жаль, мої друзі продовжували боротися. І я присвятив своє життя допомозі іншим ветеранам у пошуках такої роботи.

- Тобто ви сказали собі: "Добре, зараз я в безпеці, і у мене все в порядку, але я буду почуватися ще краще, якщо зможу допомогти своїм побратимам".

- О, господи, саме так, так. І я сам почав над цим працювати. Став бити в двері політиків. У нас в Америці є така можливість. Коли політик приходив на захід, я не просто робив з ним фотографію, але й вручав йому картку з усіма проблемами, з якими стикаються ветерани. Потім ми робили фото разом — і це давало мені голос. І я зрозумів, що людям потрібно це почути.

У ветеранській спільноті були дві історії. Була історія, коли нам аплодували і організовували паради, але реальні потреби наших ветеранів, коли вони повертаються додому, — не вирішувалися. Пам’ятаю, коли я забезпечив першу роботу ветерану — зміг працевлаштувати його на будівництво. Потім мені вдалося повпливати на перший закон в Іллінойсі, щоб забезпечити роботу для 1500 ветеранів. Я зробив це, навіть не маючи глибоких знань: просто ходив і голосно говорив людям, що ми повинні давати їм роботу. Отака моя історія. Хоча в ній було багато внутрішніх історій. І хоча я встановив свою репутацію в Іллінойсі як підтримувач ветеранів, я все ще працюю на будівельній роботі. Тому я пройшов п’ятирічну програму стажування, отримав всі сертифікати, і досі можу працювати будівельником в будь-який момент. З іншого боку, я зрозумів, що мій голос має більший потенціал, ніж просто бути будівельником.

Це було інсайтом і вплинуло на мою профспілку. І тепер я маю можливість очолювати програму, яка представляє понад 1,5 мільйона працюючих ветеранів у країні, які працюють у різних галузях, від вчених NASA до прибиральників. Наша робота полягає в створенні програм для них. Спочатку ми допомагаємо ветеранам знайти роботу, а також розробляємо навчальні програми для ветеранів, які допомагають їм бути активними у своїй спільноті. Тобто не просто повертатися додому після роботи, але дізнаватися, як вони можуть продовжувати служити своїй країні. І ми бачимо, що коли даємо їм можливість, коли надаємо ветеранам гідну роботу і встановлюємо мету, це є однією з найважливіших частин успішної адаптації ветеранів до повсякденного життя. І це надзвичайно важливо. Коли мені було 17 років, я прийняв найважливіше рішення в своєму житті — служити своїй країні. Це було великим рішенням, і не кожен може зробити такий вибір. Ветерани мають вроджену потребу служити, коли вони повертаються додому – просто багато з нас не знають, як це робити. Мені подобається надавати людям можливість виступати за ветеранські та соціальні питання, використовуючи свій ветеранський голос, оскільки це дуже важливо і має велику силу.

- Скільки всього профспілок у США захищають трудові права ветеранів?

- Лише в моїй коаліції – а я входжу до найбільшої профспілкової коаліції AFL-CIO — ми маємо 63 великі міжнародні профспілки, які представляють працівників з різних демографічних груп. Вони всі входять до моєї програми, тому у мене є комітет з усіма їхніми лідерами — включно зі мною та їхніми лідерами-ветеранами. Більшість профспілок в Америці мають певні програми підтримки ветеранської спільноти, оскільки багато ветеранів стають профспілковими працівниками. Ми приєднуємося до профспілок, оскільки це добра та стабільна робота, і профспілки в Америці завжди підтримували ветеранів після Другої світової війни. (До речі, тоді, після Другої світової вони створили середній клас).

І дуже важливий момент настав після В’єтнамської війни. Ветерани — особливо ті, хто брав участь у боях та родом з сільських громад — зіткнулися з відвертим відхиленням корпоративної Америки. Не дуже популярно було підтримувати ветеранів, але деякі профспілки об’єдналися та запровадили великі ініціативи, щоб гарантувати, що лідери цих профспілок будуть ветеранами Другої світової війни або В’єтнамської війни. І вони створили програми для вступу ветеранів до профспілок.

Потім настав час моєї війни, коли ми поверталися додому. Президенти цих профспілок, найбільша група у Федерації профспілок, є ветеранами. У нашому правлінні більше ветеранів, які є президентами спілок ветеранів, ніж у будь-якої іншої демографічної групи. Це дуже цікаво, що вони це розуміють. Ветеранам війни в Іраку так само потрібна підтримка — і в наш час було потрібно більше будівельників. Тому вони почали створювати програми на початку 2008-2009 років — зокрема програму під назвою "Helmets to Hardhats". Це ресурс, на якому будь-який ветеран може зареєструватися, щоб мати прямий доступ до вакансій по всій країні.

Отже, є програми працевлаштування, але також наші профспілки працюють над підтримкою своїх ветеранів. Таким чином, ветеранська спільнота потребує більш значної підтримки, ніж більшість. Майже кожна профспілка має директора з питань ветеранів, який допомагає своїм ветеранам-членам. Я також допомагав розробляти програми для всіх цих профспілок.

- А чи є статистика про те, скільки ветеранів подається на програми вищої освіти, а скільки прагнуть отримати кваліфікацію за технічними робітничими професіями — наприклад, зварювальником?

- Спільнота ветеранів — це дуже різноманітна група людей. Є ветерани, які повертаються додому і, можливо, одразу стають генеральними директорами компаній. Існує група ветеранів, які вирішують вступити до коледжу. Вони отримують диплом та користуються його перевагами, а потім стають робочою силою. Але більшість ветеранів повертаються додому та працюють. Вони не обирають навчання в коледжі, але стають частиною робочої сили. Це стосується більшості наших ветеранів.

- В нашому випадку говорити ще зарано – але можна, я думаю, спрогнозувати, що достатньо багато ветеранів, повернувшись додому, займатимуться технічними робітничими професіями. Звідси наступне запитання. В Україні, скажімо, професія сантехніка, на мою думку, є відносно прибутковою. Кваліфіковані сантехніки заробляють більше грошей, ніж офісні працівники. Але, на жаль, цю професію не можна вважати престижною. Як ставляться до такої роботи в США? Чи прагнуть люди свідомо обрати цю професію? І якою є перспектива для тих, хто не зміг досягти успіху в інших сферах?

- Після 1970-х і 80-х років сформувалися уявлення людей про професії сантехніка чи монтажника труб як менш престижні. І це незважаючи на те, що вони забезпечували кращі умови й високу оплату праці порівняно з багатьма професіями, які вимагають вищої освіти. Було таке, наче всім бажано було вступати до коледжу. Проте за останні 10-15 років виникла ідея про програми підготовки робітників, про пошук кваліфікованої роботи (оскільки сьогодні вона може бути нарівні з професією викладача в коледжі). Це можуть бути молоді люди, які просто копають лопатою. Це технічні роботи, які створюють нові технології для будівництва щодня. Тому зараз люди кажуть: "Почекайте хвилинку, у мене є три дипломи, але я заробляю всього лише 45 000 доларів на рік". Ось я, як учень другого курсу, працюю на повну ставку і проходжу стажування дві ночі на тиждень, і починаю заробляти 60 000 доларів на рік, а з часом ця сума зросте після мого закінчення. Знаєте, кілька років я, як зварювальник, заробляв майже 100 000 доларів на рік.

Таким чином, уява змінюється, і у ветеранській спільноті також, оскільки ветерани люблять працювати руками і тепер розуміють, що можуть працювати на будівництві, бути робітниками-спеціалістами та жити гарним життям. І знаєте, коли ви приїжджаєте в невелике містечко в Америці, молоді люди, які працюють на будівництві, мають сучасну техніку. Вони можуть купувати будинки, відпочивати. Тоді як багато людей, що отримали вищу освіту, мають великі борги та інше, не можуть собі цього дозволити. Так що це стає дуже престижною ідеєю.

І ще одна річ: через великий розрив між поколіннями виникає велика потреба в молодих людях. Багато людей не навчалися бути електриками. Отже, зараз у нас є ця проблема: всі люди похилого віку йдуть на пенсію, а молодих недостатньо, щоб заповнити їхнє місце. І ми залучаємо ветеранів, щоб розвивати це у великому масштабі в Сполучених Штатах.

- Вільяме, припустімо, що ви — бос у будівельному бізнесі і думаєте про те, щоб найняти нових людей. Якщо подивитися на постать ветерана, який прийшов, скажімо, з іракської війни. Чи є у нього додаткові переваги, щоб найняти цю людину? А може недоліки? Він воював за країну, він патріот і, мабуть, людина, на яку можна покластися. З іншого боку, люди, які брали участь у подібних війнах, могли отримати проблеми з психікою тощо. Як боси в США ставляться до цього?

- Тут, я думаю, є кілька речей. Перш за все, я думаю, що існує стигма, створена навколо ідеї психічного здоров’я та ветеранів, по типу Рембо, навіть незважаючи на те, що психічне здоров’я людей може бути дуже складним, особливо бойове психічне здоров’я (це дуже складна тема). І, на жаль, був час, коли люди дивилися на ветеранів як на таку собі зламану фігуру. Але я думаю, що в Америці це починає змінюватися, і це добре. Однак бізнес виявляє, що серед цивільного населення в Америці дуже бракує базового лідерства на місцях. Ви можете вступити до коледжу, але ви не навчитеся бути лідером. Ініціативі не навчишся. Ви не навчитеся користуватися ситуацією, в якій ви опинилися, і змушувати людей занадто покладатися лише на те, що вони дізнаються з книжок. Ветерани адаптуються. Вони дуже швидко вчаться як лідери. І ми виявили, що якщо ви призначаєте ветеранів на посаду, на якій вони можуть досягти успіху та мати стабільну роботу, і ви ставитеся до них належним чином, вони досягають успіху набагато швидше, ніж неветерани; вони стають лідерами.

Отже, починаючи з 2008 року, ми навчаємо десятки тисяч ветеранів через різні навчальні програми, які допомагають "студентам" найшвидше стати бригадирами. Знаєте, на одному великому будівельному проєкті я став майстром ще до того, як став підмайстром. І не тому, що я знав більше про роботу будівельника, але я знав, що якщо у мене буде 10 хлопців, і мені потрібно буде виконати роботу, ми це зробимо. Тому що я був сержантом у війську, мої навички дозволяли мені переконатися, що вони мали все, що їм потрібно, у них був хороший план роботи, вони мали підтримку та мету, що їх веде. І вони це дуже цінували. То ж навіть у корпоративному середовищі ми виявляємо, що ветерани дійсно мають креативне мислення, якому ви повинні навчитися, воюючи на війні. Це насправді дуже, дуже корисно компаніям і організаціям, які наймають ветеранів. Ви повинні переконатися, що існують системи на урядовому рівні, на рівні ветеранської спільноти, що якщо ветеран справді бореться (тому що іноді життєві ситуації накопичуються, і у вас виникають проблеми протягом усього часу), то існують системи, щоб підтримувати цього працюючого ветерана, а не просто цуратися його, якщо ветеран пропускає пару днів через те, що у нього іноді виникає посттравматичний стресовий розлад. Якщо компанія цього не розуміє, ви знаєте, що вони ставитимуться до цього так, ніби людина навмисно пропускає роботу. Але якщо ця компанія має справжнє розуміння, і це починається згори донизу по вертикалі управління; якщо компанії справді розуміють своїх ветеранів і цінують їх, вони створять відповідні програми і розумітимуть, як піклуватися про них.

То ж я вважаю, що ветерани – це неймовірне надбання – і я думаю, що ветерани відіграватимуть таку ключову роль у майбутньому України — головним чином завдяки такому лідерству та такому розумінню. Вони справді боротимуться за свою країну.

- Думаю, ваша правда, Вільяме. Але продовжуючи тему можливих складнощів. За даними Pew Research, 28% ветеранів мають труднощі з пошуком роботи в перший рік після звільнення з армії. Як ви думаєте, скільки часу зазвичай потрібно, щоб адаптуватися до цивільного життя та знайти роботу? І чи існує критичний період часу, який робить майже неможливим для ветерана побудувати стабільне нове життя?

- Важаю, що найкритичніший період у житті ветерана — це перший рік, можливо, перші півроку після звільнення зі служби. Багато з того, над чим ми працюємо, полягає у створенні плавного переходу, щоб, коли вони покидають службу, вони могли швидко влаштуватися на стабільну роботу. У армії солдати не заробляють багато грошей — особливо якщо вони не перебували у бойових діях. Живучи в небезпечному середовищі, вони часто не можуть ефективно використовувати свої фінансові ресурси. Тому цей перший рік є критичним, і багато що може залежати від його успішного проходження. Якщо ветеран перебував на військовій службі близько 3 років, його адаптація на цивільну роботу може бути важкою. У нас існувала проблема, коли багато ветеранів поверталися додому під час рецесії в накритичнішій точці війни в Іраку. Вони знаходили погану роботу і залишалися на ній занадто довго, незважаючи на свої можливості. Протягом останніх 10 років вони потрапляють в цю пастку. Це люди, які потребують найбільшої підтримки, які пропустили свої можливості або пройшли повз, коли мова йшла про роботу або цілі в майбутньому. Тому я вважаю, що громадськість та уряд повинні робити все можливе, щоб зробити перший рік якнайбільш успішним. Одна з проблем, які мене турбують в українському контексті, — це те, що тисячі ветеранів залишають поле бою через поранення або проблеми з психічним здоров’ям. Особливо тривожним є те, що системи підтримки, які створюються для ветеранів, ще не належним чином функціонують. У країні недостатньо фінансування для цього. Ветерани використовують свої ресурси, щоб захищати країну, і мені дуже тривожно за те, що ветерани, які зараз повертаються, можуть просочитися через ці так звані прогалини, поки великі системи та програми не будуть розгорнуті. Це вже траплялося з нами після Іраку. Я дійсно сподіваюся, що зможу допомогти Україні, ділячись своїми знаннями. Нехай люди завжди пам’ятають про потребу дбати про ветеранів та навчатися на наших помилках і отриманих нами уроках, а також надавати допомогу в усуненні проблем із створенням кращої програми підтримки ветеранів в Україні.

- А якщо вас запросить український уряд чи якась ветеранська організація поділитися своїми думками про те, як організувати робочі місця для українських ветеранів, погодитеся?

- Моя організація надає мені можливість витрачати багато часу на підтримку українських ветеранів, і я мав за честь очолювати дві великі делегації до Посольства України у Вашингтоні, округ Колумбія. Це, мабуть, одні з найбільш значущих моментів у моєму житті. Перша зустріч була з великою групою профспілок, які приїхали зустрітися з Послом України. Це було не просто для фотографій, але щоб показати, що ми тут, щоб допомогти вам, і ми бажаємо поділитися нашими знаннями про підтримку ветеранів. Наша профспілка вчителів допомагає забезпечити електроенергію та постачає генератори — школам в Україні. У нас є профспілки, які займаються будівництвом, і ми привезли ветеранів, які працюють на обладнанні, що надсилається в Україну. Тому перша зустріч була неймовірною. Я також був частиною делегації, яка зустрілася з Міністром оборони, Українським фондом ветеранів та деякими українськими ветеранами в Посольстві України два тижні тому. Ми змогли привести різноманітну групу ветеранських організацій та лідерів, щоб зустрітися з ними та почати співпрацю. Ми обговорювали способи спільного обміну знаннями та створення зв’язків між нашими країнами та ветеранськими спільнотами, щоб забезпечити українцям всю підтримку та знання, які у нас є.

- Вільяме, дякую вам від імені всіх моїх читачів за те, що ви вже робите. Ми цінуємо вашу підтримку та зусилля на користь українських ветеранів.

- Я скажу, що в Америці існує велика підтримка українського народу. І одна з моїх навичок — об’єднувати людей. Для мене це означає, що є ще багато енергії, яку можна спрямувати на підтримку України. Я б порівняв це з вибухом гранати: якщо ручна граната вибухає, вона розкидає осколки навколо, і якщо ви не поруч, ці осколки не вражають вас ідеєю підтримки України; тоді це не так ефективно. Я сподіваюся зробити це нашою найефективнішою зброєю у цій війні — підтримувати Україну. І нам потрібно перетворити нашу енергію на ще сильнішу зброю. Це те, що я сподіваюся зробити протягом наступних кількох місяців, коли розмова йде про створення цього мосту для ветеранів.

- Ми з вами говорили про ідею пристосування до нового цивільного життя. Звідси сумне, але, на жаль, логічне запитання. Одним із ваших напрямків у мережі є допомога ветеранам, у яких виникають думки про самогубство. Згідно з вашим досвідом роботи з цими людьми, які причини викликають такі думки?

- Коли ви стаєте ветераном, служачи в армії, ваша роль відрізняється від ролі звичайних цивільних осіб. Ви приймаєте на себе багато проблем, незалежно від того, чи ви молоді, чи долучаєтесь до армії пізніше. Ви не навчаєтеся бути звичайним дорослим через ранній військовий розвиток. Ви навчаєтеся стріляти в людей та організовувати засідки, але не навчаєтеся створювати спокій і гармонію. Багато ветеранів покидають країну зі збільшеним рівнем психологічних проблем. Проте це не те, що визначає цих людей. Але це вантаж, який вони несуть; вантаж, який несуть ветерани, пов’язаний з усіма цими проблемами. У нас є така проблема, як військові травми від того, що ви залишаєте своїх побратимів і посестер. Існує відчуття провини, морального збитку, про який йдеться. Війна змушує нас робити неприродні речі. Це не те, що ми повинні робити. Навіть якщо ми захищаємо власну країну, це все одно не є природним. Ми не повинні вбивати людей, щоб захистити нашу країну. Ви розумієте, про що я говорю. Це неприродно. Таким чином, ветерани стикаються з великим навантаженням проблем при поверненні до цивільного життя. Ось чому так важливо підтримувати їх у перший рік після повернення, коли вони починають трапляються такі речі, як наприклад, якщо ви служите в армії, можливо, коли вас немає, ваша дружина покидає вас або ваша дівчина залишає вас через вашу відсутність на рік, і так далі. Можливо, після повернення у вас з’являються деякі проблеми або травми, і люди дивляться на вас з певними упередженнями. Це приносить вам біль і страждання.

- …бо ви – водночас мужня і дуже вразлива людина.

- Так, це правда, і навіть ще більше. Війна — жахлива і обурлива річ, без сумніву. Це моторошна річ. І ветерани живуть з цим протягом усього свого життя, особливо протягом першого року. Вам, як ветерану, потрібно вміти впоратися з цими проблемами. Вам потрібна підтримка, потрібні системи підтримки. Тому, якщо серед нас є читач, який відчуває труднощі, або якщо у вашої родини або читачів є такі люди, я хочу запевнити вас, що якщо вам потрібна підтримка, шукайте підтримки у сфері психічного здоров’я. Це надзвичайно важливо. Протягом першого року, коли ви повертаєтеся додому, ви може втратити свою ціль, знімаючи військову форму. Ви починаєте втрачати, можливо, ту гідність, яку колись мали. Ви зіткнетеся з фінансовими труднощами, ваша дружина може покинути вас, ваша дівчина може залишити вас, вам може бути важко знайти пристойну роботу. Весь цей тиск накладається на вас, збільшуючи вже високий рівень стресу. І саме ці фактори сприяють самогубствам серед ветеранів. Однією з основних причин самогубств серед ветеранів у Сполучених Штатах є фінансова нестабільність. Це не означає, що фінансова нестабільність є єдиною проблемою багатьох людей — але факт, що деякі ветерани не можуть оплатити рахунки, хвилюються, як забезпечити їжу на стіл для своїх дітей. Коли у вас є ці додаткові проблеми, ви бачите, як ветерани опиняються в кризовому стані — особливо якщо є зловживання алкоголем та наркотиками, коли ветерани самолікуються. Вони дійсно відчувають реакцію на такі ситуації, як самогубства ветеранів. Тому іноді ми неправильно реагуємо на такі ситуації. Щоб зменшити цей додатковий стрес у житті ветеранів протягом першого року, потрібно забезпечити їм хорошу роботу, якісну медичну допомогу, і підтримувати їх як громада, до якої вони повертаються. Ми повинні пам’ятати, що це одне з найважливіших завдань — громада повинна підтримувати ветеранів, коли вони повертаються додому.

- Так і робити це можна по-різному. Сусіди, церкви, побратими-ветерани.

- 100%! Громадянське суспільство, громадські об’єднання, будь-то групи або клуби, футбольна команда, спорт. Я б сказав, що одна з найважливіших речей для мене — це робити те, що ти любиш. Я завжди раджу ветеранам, коли вони залишають військову службу, думати про те, що справді подобається. Ось вам історія. Для мене футбол — це любов усього мого життя. І мені подобається грати у цю гру. І дати результативну передачу для мене краще, ніж забити будь-який гол. Я граю як правий півзахисник. Це моє найулюбленіше заняття — пасувати з центру поля. Мені завжди було радісно бачити, як хтось забиває гол завдяки мені. І от коли я пішов з армії, проходив реабілітацію після поранень. Але під час широкого опитування про психічне здоров’я я зрозумів, що борюся з думками про самогубство і просто сиджу на дивані. Я безладно переглядав телевізор годинами і навіть не мав уявлення, де я знаходжуся. Все, що я любив у житті, здавалося, було відібрано у мене. Мій куратор не міг зв’язатися зі мною, а він був дуже гарною, турботливою людиною. Я був просто розлючений, бо думав, що не потребував допомоги. Я впадав у засмучення, оскільки мої друзі продовжували боротися, а мій куратор не міг до мене достукатись. Але він почав запитувати про те, чим я займався до вступу до армії. А я завжди цікавився футболом. Тоді одного дня, коли я повернувся до куратора, він увійшов, тримаючи пару футбольних черевиків і м’яч, і сказав, що наша зустріч закінчена. Він сказав, що я повинен взяти їх і не повертатися на наступну консультацію, поки не забрудню трохи ці шипи.

- І що було далі?

- Цілі два тижні я сидів у своїй кімнаті, розлючений і просто в жахливому стані. І нарешті я вирішив: "Знаєте що? Я буду грати у футбол". Годинами я дивився на той футбольний м’яч — і нарешті підійшов до футбольного поля, що було на нашій базі, і зібрався трохи побуцати м’яч. Але там грало інше товариство, а я в той час тримався подалі від своїх друзів. Я ізолювався. Я боровся. Я не спілкувався з ними. Я не посміхався, хоча раніше робив це дуже часто. І один з них запитав мене, коли я пнув м’яч, чи хочу я грати. Я вийшов на фланг, почав грати і отримав чудовий пас. Я взяв паузу, подивився на свого нападника, виконав ідеальний закручений пас, він перекинув м’яч головою — і я втратив розум! Я почав радіти і посміхатися — і це був перший раз за кілька місяців, коли я почував себе знову, як людина.

Навіщо я розповідаю цю історію? Бо то був початок мого одужання…

Цей матеріал — черговий у серії проєкту співбробітництва "Цензор.НЕТ" з Українським ветеранським фондом — "Амбасадори Українського ветеранського фонду". Фонд планує низку спільних заходів з амбасадорами. Разом вони розширюватимуть можливості захисників та захисниць на світовому, державному та місцевому рівнях.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Редакція дякує за переклад Дарині Смотрицькій

Фото з архіву Вільяма Еттіга