Мало не щодня заголовки в медіа повідомляють про нові й нові населені пункти Російської Федерації, над якими Збройні Сили України піднімають синьо-жовтий прапор. Що більше території бере під контроль українська армія, то частіше лунає запитання про те, як далеко вона може дійти?
Інакше кажучи, хоча право України захищати себе як таке не викликає запитань в українському суспільстві, досі лунають запитання щодо того, як далеко це право сягає. Тож саме час поговорити про те, як і чому українська армія може воювати на території найбільшої в світі ядерної держави, не порушуючи норм міжнародного права?
Від перших тижнів повномасштабного вторгнення Росії, союзники України, надаючи озброєння, вважали можливість його застосування по території Росії неприйнятним сценарієм. При цьому жоден із них не ставив під сумнів право України захищати себе як таке: межі самооборони, однак, підлягали політичним обмеженням крізь свавільну призму того, що може становити "ескалацію". Як наслідок, тривалий час Україна, фактично, була приречена вести війну проти найбільшої у світі ядерної держави із зав’язаною за спиною рукою.
Поступово західні партнери почали усвідомлювати, що виживання України як держави прямо залежить від можливості завдавати ударів у відповідь, зокрема, по території РФ, де розміщені склади боєприпасів, військові бази та техніка і особовий склад. Хоча більшість союзників почали знімати заборону на використання західної зброї для атак по Російських об’єктах у травні-червні 2024 року, деякі продовжили її підтримувати або обмежували можливість використання зброї лише російським прикордонням.
Але Україна на ігри в обережність не має ані часу, ані ресурсів. А дмухати на холодне – жодного сенсу, бо гарячішу фазу повномасштабної війни уявити складно. Окрім ударів по Росії, зокрема далекобійних, та Криму, нещодавно українські Збройні Сили вдались до несподіваної наземної наступальної операції уже на російській території. І якщо далекобійні удари активно обговорювалися на всіх найвищих рівнях, то розширення боїв по той бік кордону стали для багатьох несподіванкою і викликали питання "а що, так можна було?".
Міжнародне право каже: так, можна. Статут Організації Об’єднаних Націй і міжнародне звичаєве право гарантують Україні – як і кожній державі – невід’ємне право на самооборону у разі збройного нападу іншої держави.
Самооборона є необхідною складовою фундаментального права кожної держави боротись за своє виживання. Право на самооборону є настільки основоположним, що Міжнародний суд ООН постановив, що навіть використання ядерної зброї, залежно від обставин, може бути дозволеним "в екстремальних обставинах самооборони, коли саме виживання [держави] під загрозою".
Право держави на самооборону не є необмеженим. Міжнародне право встановлює кілька критеріїв правомірності самооборони. Допоки вони дотримані, держава діє в межах свого суверенного права захищати себе і своїх громадян.
По-перше, самооборона має здійснюватись до моменту, поки Рада Безпеки ООН не вжиє заходів, які необхідні для підтримки міжнародного миру й безпеки. З огляду на обмеженість Ради Безпеки ООН щонайменше російським вето, ця вимога залишається де-факто не застосовною в контексті України.
По-друге, здійснення самооборони має бути необхідним для зупинки нападу, тобто мирні заходи є недоцільними або марними для припинення застосування сили іншою державою і силова відповідь є єдиним можливим засобом. Інакше кажучи, застосування сили для самооборони має припинитись, коли відбиття нападу більше не є необхідним (наприклад, інша держава оголосила про капітуляцію чи втратила здатність продовжувати напад).
При цьому за необхідності держава може не обмежуватись операціями винятково всередині своїх кордонів чи вигнанням іноземних військ зі своєї території. Право на самооборону дозволяє державам проводити наступальні операції поза своїми кордонами, аби зупинити збройний напад, якщо цього вимагатимуть обставини. Наприклад, можна просто згадати Другу світову війну, коли для забезпечення перемоги сил союзників над Третім Рейхом було потрібно більше, ніж просто стримати німецькі сили в межах німецьких кордонів, а отримати контроль над Німеччиною в цілому для зупинки нападу та ліквідації нацистського режиму.
По-третє, самооборона має бути пропорційною щодо початкового нападу. Це означає, що держава, яка обороняється, повинна обмежувати свої оборонні заходи лише тими, які об’єктивно необхідні для відбиття нападу. Наприклад, ця вимога буде порушена у разі, якщо держава відповість ядерним ударом на збройні перестрілки на кордоні.
Відтак, від моменту, коли Росія вторглася на територію України, агресор відкрив можливість того, що його власна територія може стати полем бойових дій. Україна має повне право атакувати російські сили в Україні і в Росії, знищувати військову інфраструктуру, завдавати ударів по об’єктах, що забезпечують воєнну машину, і навіть брати під контроль та утримувати російську територію.
Право на самозахист не обмежується російським прикордонням, як може видатись з обмежень, накладених українськими союзниками на використання зброї. Допоки це необхідно для припинення агресії, Україна має беззаперечне право здійснювати наступальні операції чи завдавати ударів углиб території Росії, на сотні чи тисячі кілометрів.
Це право Україна уповноважена реалізовувати всіма доступними їй засобами (зокрема й озброєнням союзників) за винятком тих, що прямо заборонені міжнародним правом (наприклад, хімічної та біологічної зброї). З огляду на масштаб російських воєнних операцій, кількість російських збройних сил та техніки, а також воєнного потенціалу Росії продовжувати війну, складно уявити сценарій, за якого Україна перебере міру і вдасться до заходів, які не будуть пропорційними загрозі з боку Росії.
При цьому відповідь України повинна відповідати міжнародному гуманітарному праву. Це включає, зокрема, принципи розрізнення між військовими і цивільними особами та об’єктами, а також принцип пропорційності, який вимагає, аби шкода, завдана цивільним особам та цивільним об’єктам внаслідок певної операції, не переважала конкретну і безпосередню воєнну перевагу, що очікується.
Право на самооборону зберігатиметься доти, допоки російський напад не припиниться повністю (навіть за відсутності активних бойових дій у певних зонах). Навіть якщо уявити сценарій тимчасового перемир’я, за якого російські війська продовжують (тривалу) окупацію української території, право на самооборону не скасовується. Оскільки міжнародне право вважає окупацію (навіть за відсутності активних бойових дій) збройним нападом, Україна зберігатиме право на самооборону до моменту, поки російські сили не будуть повністю витіснені з української території.
Право зберігатиметься незалежно від того, скільки часу триває окупація: навіть якщо лік ітиме на десятиліття, російська присутність на окупованих територіях і їхня анексія залишатимуться протиправними. Навіть якщо гіпотетичний мирний договір між Україною та Росією передбачатиме територіальні поступки, міжнародне право ніколи не визнаватиме їх правомірними. Нав’язані поступки будуть нікчемними і зберігатимуть за урядом України, незалежно від часу, що минає, підстави для відновлення здійснення самооборони та відвоювання окупованих територій (більше про це тут).
Те, що для багатьох правників-міжнародників може здаватися очевидним, не обов’язково є таким для ширшого кола суспільства. Одним із таких питань залишається межі здійснення Україною права на самооборону.
Перенесення війни на територію Росії не робить Україну агресором. Ба більше, у поточному контексті воно є абсолютно виправданим, необхідним та пропорційним заходом для припинення російської збройної агресії. Україна зберігає це право за собою допоки збройний напад Росії продовжується, і навіть продовження бойових дій чи операцій поза прикордонною зоною не змінить цього висновку.
Міжнародна спільнота при цьому має обов’язок утримуватись від створення перешкод для реалізації Україною свого фундаментального і суверенного права на самооборону. Міжнародне право також покладає на держави обов’язок вживати проактивних колективних заходів для зупинки і подолання російської агресії.
Максим Віщик, правовий радник фундації Global Rights Compliance