Як перемогти у війні культурних пам’ятей і наративів

Що таке культурна пам’ять? Які є складові культурної пам’яті?

Ольга Муха: Історично сформувалося два напрямки визначення культурної пам’яті. Перше дав німецький історик Ян Ассман, друге — Аляйда Ассман, його дружина. Ян був видатним єгиптологом, який запропонував історичний підхід про передачу знань про минуле. Основними форматами взаємодії тут є архіви, документи, музеї, бібліотеки, історична свідомість і т.д. Аляйда зробила певний стрибок у бік культурології та інтегрувала сюди тексти, образи, обряди, почала говорити про колективну пам’ять як основу політичних уявлень.

Мені зараз найцікавіше згадати поняття креативного механізму, яке запропонувала Аляйда. Це про те, що пам’ять не має шансів залишитися в зафіксованому вигляді: це дуже динамічна річ, яка має реактивізації, зміщення акцентів, вона завжди емоційна, інтегративна. Будь-яка реактивізація пам’яті генерує нові смисли та формує культурну ідентичність. Культурна пам’ять — це фундамент, на якому людина будує власну культурну ідентичність.

Тут будуть серйозні методологічні суперечки, класичні і для філософії, і для культурології. Хтось стоятиме на боці класичного позитивізму чи постпозитивізму, який апелює до твердих фактів і документальних свідчень, а хтось стоятиме радше на гнучкій позиції пост- і метамодернізму, грайливо ставитиметься до документів і свідчень. Ця внутрішня дискусія транслюється в інші зони. Наприклад, коли ми говоримо про фіксацію подій, є документація, а є робота з усною історією. Це дві різні методології, і дуже важливо їх розрізняти.

Антон Дробович: У професійному дискурсі про роботу з колективною пам’яттю і політикою пам’яті ми постійно говоримо, що є культура пам’яті і є політика пам’яті. Політика пам’яті — це складова культури пам’яті. Термін «культурна пам’ять» трапився мені декілька років тому і здивував, бо англійський термін culture of remembrance (культура пам’ятання) — це те, що пов’язане з певним меморіальним дискурсом. Тобто йдеться про те, як ми, наприклад, реалізуємо меморіали, як оформлюємо свою усвідомлену дію із закріплення в пам’яті певних речей, які відчуваємо важливими.

Культура пам’яті або культура пам’ятання — це набір уявлень, практик і звичаїв певної спільноти щодо подій минулого, історичних і неісторичних постатей і явищ, це наше свідоме міркування щодо цього меморіального директу. Коли поміж щоденних справ, як-от сімейні чи економічні питання, ми переймаємося блоком питань, що пов’язані з пам’яттю, наприклад: певні меморіали, ритуали на цвинтарі, — це називається «культура пам’яті», або culture of remembrance. Причому від особистісного рівня (альбоми, сімейні історії, генеалогії) до широкого дисциплінарного простору (державні церемонії, паради, офіційниі календарі, пам’ятні дати тощо).

Культурна пам’ять (cultural memory) — значно ширший термін, бо він говорить про те, як у культурі зберігають певні речі, які види пам’яті існують. Аляйда Ассман, до речі, говорила і про цю накопичувальну механістичну пам’ять, і про живу функціональну пам’ять, тобто які концепції пам’яті взагалі бувають, яка роль і значення артефактів тощо. Отже, є широка культурологічна рамка для ролі й місця пам’ятання як культурної функції.

А от culture of remembrance, або культура пам’ятання — це дисциплінарний дискурс, який пов’язаний з меморіальними процесами. Моя експертиза якраз зосереджена в цьому вузькому дискурсі: як ми пам’ятаємо війну, Голодомор; як тоталітарні системи працювали з пам’яттю, витирали й фальсифікували її тощо.

Важливо розуміти, що пам’ять й історія — це абсолютно різні речі. Колективна пам’ять — це, по суті, свідоме вибирання нашої здорової спільноти того, що ми пам’ятаємо і що ми забуваємо. Будь-яка пам’ять суб’єктивна, емоційна, ненадійна, нетривка, і це нормально, бо так вона скроєна. Історія ж має інші завдання. Це академічна дисципліна, у якої є об’єктивістська настанова. Її завдання — перевіряти, верифікувати, підкріплювати фактами тощо. Спільнота може вибрати, що вона хоче: щоб у колективній пам’яті превалювали перевірені факти, підкріплені документами, чи жити тільки на підставі міфів.

Колективна пам’ять може апелювати до історичних, неісторичних або змішаних персоналій. Наприклад, рівноапостольний князь Володимир Великий — прекрасний і святий, тільки коли ми говоримо про неісторичну пам’ять, тому що це міфологізований персонаж. Щойно ми почнемо говорити про історичного князя, його рівноапостольність одразу ставиться під сумнів. Те, як він познайомився з першою дружиною — це просто аморальні речі, які ніяк не асоціюються зі святістю.

Ольга Муха: Вважаю, що тут немає жодної суперечності. Ці поняття радше співпрацюють, і співпрацюють дуже добре. Я працюю в комунікаціях, один з основних аспектів моєї роботи — це креативний механізм і втілена пам’ять. У команді проєкту «Поранена культура» ми записуємо свідчення, інтерв’ю про те, як музейники переживали окупацію, що робили, як вони рятували свої артефакти й українську культуру загалом. І тут виникла велика проблема з методологією. До того ми робили великий проєкт із музеєм «Територія Терору» — «Втрачене дитинство». Записували й опрацьовували біографічно-наративні інтерв’ю людей, які пережили депортацію в кінці 1940-х — на початку 1950-х років. Вони розповідали дитячі спогади, і ми дуже акуратно ставилися до цих розповідей: бо це артефакти пам’яті, а не історії, наші герої були маленькими в той час (інколи настільки, що не мали фізичної змоги це пам’ятати), та носять у собі ці спогади.

Найцікавіше було, що в усіх них різний соціальний бекграунд: у когось у момент початку війни був урок французької, хтось грав на піаніно, хтось пас гусей, хтось сидів на вишні чи бавився в хованки. І під час трагедії в усіх з’являється один наратив, вони розповідають одними словами, про ті самі речі: депортаційний вагон-телятник, проблеми з їжею, гігієною, втрата батьків. Зрозуміло, що це основні тригери, які переживали люди, але те, як вони описують, нас інколи лякало — здавалося, що вони говорять ідентичні речі. Ми навіть припускали, що вони мають спільне джерело — але більшість запевняли, що оповідають свою історію вперше. Тобто вони мали ці спогади, зафіксовані всередині, й донесли їх до своїх 80 + років.

Це методологія усної історії: дуже делікатно, з величезною повагою ставитися до всіх маленьких елементів, намагаючись надати їм історичний контекст.

На початку роботи зі щойно деокупованими музеями мала одну ситуацію. Знімальна група їде записувати людину, інтерв’ю готується, пізніше я переглядаю його. А перед тим передивляюся, як ця людина давала коментарі ЗМІ: через три дні після деокупації, через два тижні після деокупації, місяць після деокупації, а потім через кілька місяців — наше інтерв’ю.

Виявляється, що факти в цих матеріалах не узгоджуються. З’являється спокуса сказати, що хтось тут фантазує. Але так не можна. Ми працюємо з пам’яттю — у людини може перемикатися увага. Під час першого коментаря вона у стані стресу, може забувати багато деталей, а потім згадувати їх через інші відеозаписи, свідчення й т.д.

Проблема крихкості артефактів пам’яті є доволі суттєвим питанням. Колективна пам’ять зберігається через взаємодію з іншими людьми. Вона генераційна, передається з покоління в покоління, інколи неусвідомлено. Це креативний механізм, непосильне сховище. Смисли в пам’яті не просто зберігаються — вони ростуть, генерують нові тексти, нові значення. Інколи людина оповідає історію й бачить, що якийсь момент гарно сприйняли, тому їй хочеться розповідати його далі.

Існують тексти, образи й обряди, які формують нашу рамку ідентичності. Ще одна дуже цікава складова — це втілення пам’яті: те, як ми відчуваємо минуле й теперішні умови. Колись ми жартували в університеті: щоб стати святим в українській історії, ти маєш для початку вбити всіх своїх братів, як Ярослав Мудрий. Це підкреслює емоційний, суб’єктивний фактор. У нас мало історичних даних про княгиню Ольгу, але ми пам’ятаємо емоції, наше ставлення до того, як вона спалила древлян. Це задало нам комунікаційну рамку сприйняття нашої історії, культурного патерну.

Антон Дробович: Повернімося до поняття політики пам’яті. Культура пам’яті в ширшому сенсі передбачає, що певні речі витворюються спільнотою поза політиками. Політики в якийсь момент просто бачать певні дії. Хто це перший придумав? Як так сталося? Наведу умовний приклад: у якийсь анонімний рік до нашої ери хтось узяв і вперше приніс камінь на могилу. І так почали робити інші. На Сході багато народів кладуть камінь на могилу. А в нас хтось почав носити квіти. Ці речі не контрольовані, не пов’язані з політикою, вони створені й запущені анонімним генієм і так працюють.

Ми зараз маємо велику війну, яка документується різними способами. Один зі способів — усноісторичні проєкти. Але ми повинні розуміти, що форм документування є декілька, залежно від дисциплін і потреб, у яких вони виникають.

Наприклад, документування відповідно до кримінально-процесуального кодексу — це один тип, з юридичними рамками, значущими для кримінального процесу й для суду. Він вважається найбільш правдивим, але теж з великими поправками, бо там так само допитують людей, які сьогодні пам’ятають одне, а завтра подивилися інтерв’ю, згадали щось, потім додали й так далі. Може бути так, що відібрані в розмові свідчення відрізняються від свідчень, які людина дає в суді. Серед інших типів документування — журналістське, усноісторичне, соціологічне тощо.

Підкреслюю, що здорове суспільство — це те, яке має найбільше варіантів документів, спирається на найрізноманітніші форми й джерела документування і дає можливість фахівцям з ними вільно працювати й тлумачити. Невільні суспільства, як правило, забороняють інтерпретувати й публікувати результати досліджень. Це закінчується монополією на правду.

Якими є найболючіші виклики в полі культурної пам’яті для українського суспільства сьогодні?

Ольга Муха: Найперше — це романтизація минулого, яким би воно не було. Коли ми говоримо про деколонізацію пам’яті, виникає момент певної романтизації часів, коли тобі було добре й ти молодий, а потім це накладається на те, що відбувалося насправді. Я думаю, що в сучасній війні з Росією різні погляди на причини й наслідки конфлікту, на жаль, є не тільки зовні, а й всередині України.

Другий виклик — це пропаганда російської культури. Аляйда Ассман ввела з культурної антропології поняття «тінь пам’яті». Йдеться про легітимність фікції, на якій ми вибудовували наше знання про щось, загальні базові уявлення. Пригадую, коли я вперше поїхала працювати в Мексику, то всі мої попередні вивчення культурного бекграунду цієї країни не допомогли так, як дитячі спогади про роман «Донька Монтесуми», який я прочитала вісім разів. Ця книга була для мене дуже доброю точкою входу на багатьох рівнях, створила мені фіктивну художню картинку мексиканського способу історичної пам’яті і їхньої перцепції світу.

Тінь пам’яті має дуже тривалий термін дії — це те, чим для нас небезпечна пропаганда російської культури. Коли ти говориш десь у західному колі про українську культуру, люди не розуміють, про що мова. З російською культурою зовсім інша річ. Зараз, на щастя, ситуація змінюється, але ще років п’ять тому ти прилітаєш в Гітроу чи Франкфурт, а там купа білбордів про «вєлікую русскую культуру»: виставки, балет, вистави й т.д. У це вкладали величезні кошти. Найдивовижніше бачити, що ця культурна меншовартість багато де залишається. Коли я востаннє впродовж місяця була в Києві, для мене найбільшим стресом були не блекаути, не бомбардування, а діти з Херсона, які слухали на вулиці «русскій» реп. Вони все ще перебувають під впливом цієї культури, тому зараз дуже важливо розмовляти й на тему освіти.

Третій виклик — це героїчні наративи. Ми дуже любимо моментальну героїзацію, але будемо жорстоко розплачуватися за це. Зараз будь-хто може легко створити навколо себе легенду. Водночас є багато людей, які просто добре роблять свою роботу. Але одна іскра — і ти зрадник. У нас ніколи немає хорошого президента: щоразу гірший, а попередній був уже не такий і поганий. З’явилися культурні генії-маркетологи та пропагандисти, які запускають і розкручують різні історії. Я пам’ятаю дуже смішний епізод, як двоє підлітків у лондонському автобусі їдуть повз костьол і кажуть: «Ці католики геть знахабніли, що вони взагалі мають до Різдва?». Ось вам й епоха постмодернізму.

Антон Дробович: На мою думку, найбільший виклик культури памʼятання — це те, що пам’ятання в нас пов’язане з відсутністю здорової екосистеми пам’яті:

1. Інфраструктура: музеї, архіви, меморіали, бібліотеки;

2. Актори, дієвці, академічна спільнота;

3. Майданчики, тексти, журнали.

Необхідна методологічна рамка, яка з’єднує дієвців. Нам потрібні жива екосистема, здорова критика, солідарність, спілкування. Це не має бути монополізовано державою на сто відсотків. А з іншого боку, держава, інституція — теж частина цього процесу. У цій екосистемі ми маємо величезні проблеми: частина дієвців не усвідомлює себе її частиною, воює з іншою до знищення. Часом держава влазить і знищує частину інфраструктури пам’яті через нерозуміння.

Наприклад, торік показовою була дискусія навколо музею Голодомору. У нас є гроші на те, щоб побудувати музей Голодомору, ми не можемо витратити їх ні на що, крім соціальної сфери й культури, бо це умова наших міжнародних донорів. Але мільйони людей, які не розбираються в питанні, кричать: «Купімо дрони, не треба нам музей Голодомору!». Більшість акторів, які мали б підвестися й пояснити, чому ці кошти слід скерувати на культуру, або відмовчуються, або підіграють цим настроям і звинувачують владу.

Ця відсутність екосистеми пам’яті вражає, тож ми повинні працювати над тим, аби створити її. Вона має сама себе контролювати: знати, коли треба підтримати державу, а коли критикувати, коли треба підтримати солідарність системи, а коли засудити плагіат. Приблизно так воно мало б працювати.

У контексті розмови про культуру пам’яті й політику пам’яті я сказав би, що одна з найболючіших тем — колоніальний дискурс. Міф про братні народи і спільне минуле — це велика біда: у нас є купа фальсифікованих даних, затертих, привласнених, апропрійованих росіянами історій не тільки нашої культури, але й татарської, білоруської. Питання розрізнення, що з цього спільного минулого ми забираємо, а що кенселимо — велика дискусія, яка потребує неймовірної делікатності й освіченості.

Через проблему з екосистемою пам’яті часто «революційні матроси» кенселять без розбору всіх і готові знести все, що історично припадало на той період, включно з Другою світовою війною. Тема Другої світової складна й чутлива. Через те, що вона сильно інструментуалізувалася Росією, важко відокремити побрехеньки й радянську ідеологізацію від правди. Для цього потрібні нормальні вчені, які розкладуть і розберуть цю тему до дрібних деталей, нормальні комунікаційники, які донесуть це суспільству, спільнота, яка здатна почути, і політичний клас, якому вистачить мудрості відстояти це й пояснити своєму виборцю, часом втративши 5–6 % голосів на майбутніх виборах.

Ольга Муха: Коли ми говоримо про деколонізацію, існує питання-вбивця, після якого втрачається сенс інтерв’ювання. Це питання про декомунізацію. Коли ставиш це питання на заході Україні, то вистрілює момент гордості й пихи, причому максимально соціально схвалюваними тезами. А коли говориш про це на територіях, які значно більше постраждали в сенсі пропаганди й втрати пам’яті, то питання стає максимально дискомфортним. Чому? Бо є частина людей, у яких ти забираєш їхні дитячі спогади, єдину наявну пам’ять. Вони росли на радянських мультфільмах, фільмах, вони не знають колядок. Я відчуваю себе привілейованою, бо могла розмовляти українською без жодних утисків. І не треба заперечувати, що цього не було.

Питання в тому, що ми пропонуємо натомість, і саме в цьому місці є величезне провалля. Не тільки з нашої вини, але з вини тих, хто знищив цю пам’ять. Тут нам доводиться бути дуже креативними: вигадувати нові свята, практики, які певним чином були б пов’язані з тим, що промовляє до людини. Ще одне ім’я для тих, кому цікава культурна пам’ять — Шанті Сумартоджо, новий голос у цій галузі. Він говорить про експериментальні й афективні виміри вшанування, втілені досвіди на меморіальних місцях. Це дуже сенситивна тема сьогодні.

У нас зараз є величезна потреба комеморації, ушанування. Я свого часу збирала кітчеві зображення після Революції гідності, коли готувала матеріал до дисертації про кітч і кемп. Героїзм і героїчна тема — це завжди дуже небезпечно до аналізу, бо задіює вельми чутливі сфери, але благодатна в сенсі кітчу. І є моменти, де ми зайшли в цьому сенсі страхітливо далеко. Наприклад, ушанування воїна, з якого зліпили воскову скульптуру й накрили скляним ковпаком. Це виходить за межі не те що смаку і здорового глузду, але й моралі.

Ми маємо виставляти прийнятний кордон етичного: через вивчення комеморативних атмосфер, втілених досвідів у різних меморіальних місцях, певну державну регуляцію, аналіз того, як ці фактори впливають на нашу ідентичність. Вони мають допомагати переживати втрату, підіймати її цінність, а не навпаки. У нас є величезне провисання в сенсі серединних практик. Постає питання, яким чином ми можемо запропонувати рішення для формування культури комеморації на рівні політик, на рівні практик.

Антон Дробович: Без помилок не буває, але ми не повинні лише кенселити, забороняти, руйнувати. Це прямо повторює те, що робили більшовики. Наведу приклад: зараз гучно лунає фільм «Будинок "Слово"». Уявімо, що ми йдемо на цю стрічку, дивимося її — і розуміємо, що чули окремі імена, але практично нікого не знаємо й не читали цих людей. І водночас більшість з нас знає й читала Булгакова. У цьому сенсі історія з Булгаковим для мене взагалі драматична. У нього був короткий київський період, але далі він жив і писав у Москві, любив її та був російською людиною за світоглядом. Якщо читаєш його листи й біографію, то розумієш, що для нього просто не існує України, а в тих випадках, де він згадує її, це викликає в нього велике роздратування та «снісходітєльниє шуточкі». Частина людей каже, що це, мовляв, видатний киянин, меморіалізуймо його. Інша частина людей каже, що це несправедливо і його треба кенселити.

Ми сперечаємося про російського письменника, тоді як ще з 1991 року не розказали як слід, наприклад, історії про Тодося Осмачку, його життя і творчість. Ми не зробили про нього контент, не розпіарили його так, щоб про цього письменника знали. І це біда. Виникає пустка, прогалина, бо одних треба кенселити, а інших ми не знаємо. Нам треба терміново відновлювати знання про цих людей, дізнаватися їхні долі. Архіви знищені, митці убиті, свідки убиті або залякані, тому це неймовірно важлива робота. Її можна зробити, якщо в неї інвестувати гроші. І ми всі маємо бути в цьому зацікавлені.

Ольга Муха: Зараз ми перебуваємо в складній ситуації пошуку, намацування своєї ідентичності. Це відбувається в прямому ефірі, і за цим спостерігає весь світ. Ворожа сторона шукає будь-яку помилку, яку можна використати, бо це теж інструмент боротьби. А ми застигли в дуже незручній розтяжці, де від нас, з одного боку, чекають ролі жертви, емоцій, сліз — на жаль, так працює значна частина медіа, зокрема і з західного боку. А з іншого боку, нам дають 40 танків і чекають на блокбастер голлівудського рівня в прямому ефірі, бажано на післязавтра. Ми в процесі відповіді на ці запити, у нас безліч міжнародних зобов’язань, а паралельно ще й намагаємося зрозуміти власне єство.

Мені навіть не потрібно говорити про ці виклики, тому що я радянська дитина, з покоління 1980-х і добре пам’ятаю моменти, коли тобі сказали, що Америка хоче смерті всіх радянських дітей, а ти віриш у це. Прислухаєшся до розмов батьків і відчуваєш, що тут щось не так. Потім розумієш, що вони читають «не ті» книжки, десь ховають їх. І так крок за кроком.

Найстрашніша для мене персональна історія про пустку пам’яті — це доля Марії Шухевич, доньки Романа Шухевича. З неї ліпили росіянку, атеїстку, вона була комсомолкою, і лише в доволі свідомому віці дізналася, ким був її батько. Це переламало всю її картину світосприйняття і сприйняття себе. Тому момент цієї пустки — на нашій відповідальності, на відповідальності тих, хто якимось чином дотичний до освітніх процесів, творення культурних практик, медіа, державних політик.

Величезну роль відіграє мистецтво. Минулого тижня я брала інтерв’ю в Зені Томпкінс, американської перекладачки, яка за останні кілька років перекладала з української багато важливих книг. Вона каже, що мріє про хорошу популярну художню книжку про Голодомор, але такого рівня, щоб її обговорювали на книжковому клубі Опри. І це має бути не високий стиль написання, а саме легкий, для популярної літератури, яка формує сприйняття і свідомість.

Важливо також те, які знання про Україну отримують наші діти. Зеня згадувала, що росла в третій хвилі української діаспори й перебувала в бульбашці ідеалістичних і дуже дивних уявлень про Україну. А коли нарешті поїхала, то зрозуміла, що все не так, як вона уявляла. Важливо, щоб для дітей створювали доступний контент українською залежно від віку, були українськомовні блогери, «розпаковки», «Майнкрафт» українською й т.д. І це вже розв’яже одну з наших проблем.

Моя дитина теж росте в діаспорі. Ми переїхали за кордон у 2018 році, коли їй було чотири роки. Для мене важливо, щоб вона зберегла свою українську ідентичність. У суботній українській школі її змушують робити домашку, читати твори штибу Івана Франка, Шевченка, класика школи — залізти на стільчик, розповісти віршик. Інколи це трохи невигідний момент порівняно з британською школою, яка веселіша й загалом більш відкрита й модернізована, до певного віку. Хоча українська школа в діаспорі робить величезну роботу, за що їм глибока шана.

Зовсім інакше працює, наприклад, Пласт: це територія «своєї банди», тих українськомовних дітей, з якими вони хуліганять, розпалюють вогнище, дістають потім на горіхи, але це формує дитячі спогади. Створення місць, де може бути комфортно з однолітками — це дуже добрий механізм, але він вимагає багато праці й делікатності.

Антон Дробович: Небезпечними є наративи, які досі ширяться: наприклад, наратив меншовартості, примусу або бездумної героїзації. Якщо ми будемо говорити високими фразами й вимагати багато, а інвестувати мало, воно нічого не дасть. Або дасть зворотний ефект. Минулого року в інфопросторі була дискусія про серіали. Спочатку всі критикували Мінкульт за те, що вони хотіли дати гроші на зйомку серіалів, а через півроку вийшов російський фільм «Слово пацана», який став дуже популярним, зокрема, серед українців. І всі такі: «Боже, як же так? Чого ж ми не знімаємо серіалів?».

Маємо створити екосистему, де буде вигідно й цікаво створювати українською мовою огляди «Майнкрафту», перекладати манги, фанфіки — це ж теж частина неформальної культури. Якщо ми це підтримуємо, інвестуємо гроші, воно дасть результат.

Чи має влада звертати більше уваги на роботу з деокупованими територіями?

Ольга Муха: Нещодавно я зробила виставку «Небачена сила» про ненасильницький рух опору на тимчасово окупованих територіях. Тригерами цієї виставки стали два моменти: один стосується зовнішнього контексту й того довгого сліду пам’яті нашого перебування в колонізаційній тіні, без власної історії, другий — наслідків війни. Перший тригер — одна італійська кураторка запитала, у чому наша проблема з окупацією. Мовляв, хіба не можна змінити прапори, платити податки іншій державі, ви зберегли б стільки життів. Я її слухаю, і в мене волосся ворушиться. А потім згадую, що це людина з Італії. У них не було окупації з елементами геноциду. Вона не знає цього бекграунду, судить зі свого уявлення. Тоді ти починаєш розуміти, що тобі потрібно доносити інформацію так, аби люди хотіли це чути. Розповідати про Україну так, аби про нас хотіли говорити. Це величезний виклик у добу перенасичення інформацією.

Другий момент ще більше стосується генетичної пам’яті й того, що з нами зробили. У моїй сім’ї мама й баба, тобто мама мого батька, узагалі не розмовляли, причому мама доглядала за нею, коли та була вже дуже літня. Але вони не спілкувалися, бо «син московиху взяв» (це захід України). У неї в роді практично немає російської крові, але батько був високим чином у радянській армії й у сім’ї вони на якомусь рівні розмовляли російською. Мене дуже лякає ця перспектива в розрізі нашого суспільства. Маю на увазі внутрішні розподіли: ви з діаспори не можете зрозуміти, що відбувається в Україні; а ви у Львові не знаєте, що таке бути в Києві; а ви, кияни, не знаєте реальності Харкова й так далі. Завжди можна знайти лінію поділу, і це прекрасний матеріал для ворожих маніпуляцій.

Антон Дробович: Нам усім треба пам’ятати просту річ: аби відбувся діалог, потрібно, щоб нас не вбили до того. Ми маємо якось тримати фронт, боронитися, вибивати ворога, підтримувати й турбуватися одне про одного й не розсваритися. Люди зараз дуже зранені емоційно, нам важко спілкуватися одне з одним. А паралельно з цим креативити, щоб доносити важливі сенси. Можливо, вихід у тому, що ці 5–6 мільйонів людей, які виїхали, мають якийсь більший ресурс допомогти в цьому процесі й виробити опірність. І ми точно не можемо їх відштовхувати.

Які наративи зараз терапевтичні для українського суспільства?

Антон Дробович: Як на мене, найкращі наративи — це про те, що ми підтримуємо, бачимо й чуємо одне одного. Потрібно розказувати історію тих людей, яких стирали, знищували. Імперій, які нас знищували, вже нема, а ми є! Був проєкт під назвою «Жіночі історії лідерства», який координувала Оксана Кісь. Вони віднаходили й розповідали жіночі історії з різних епох: як жінка з одного міста побудувала систему професійно-технічної освіти, як вони шили одяг; а інша жінка створила систему закладів для дітей. Такі історії відновлюють цих людей у їхній гідності, фактично повертають цих людей самим собі й маніфестують: ми живі! І ми не забудемо тих, хто зараз бореться на Донеччині чи в Криму. Ми цінуємо їх, бачимо й поважаємо. Завдяки взаємопідтримці й турботі одне про одного ми переможемо знову.

Другий важливий момент: усі наративи, зокрема про наші перемоги й досягнення, мають бути чесними, підкріплені архівами, якісними роботами науковців і без брехливої бравади. Тут важить якість, а не кількість.

Ольга Муха: Додам, що терапевтичним завжди є гумор. Культура мемів, якими ми реагуємо на різні події, взагалі унікальна. У складні моменти, коли ти втомлюєшся й не можеш бути стійким і сильним, гумор об’єднує і допомагає триматися.

Як уникнути підміни фактів і реальності у формуванні культури пам’яті?

Ольга Муха: Найбільша проблема в боротьбі з пропагандою — це контрпропаганда тими самими методами. Тоді втрачається база. Якби мала змогу зробити реформу в освіті й утілити лише одну зміну, це був би обов’язковий наскрізний курс критичного мислення — необхідна якість для виживання в сучасному соціумі. Це перевірка даних, фактчекінг, здатність не піддаватися маніпуляціям. Також це про вміння будувати діалог і можливість долучатися до нього. Я зараз дуже багато працюю з людьми на тимчасово окупованих територіях, і там надзвичайно актуальний момент взаємоповаги, довіри та здатності перевірити. Це про побудову критичного мислення, власної думки, позиціювання й аргументування.

Нам постійно хочеться зробити квантовий стрибок у всьому, що в нас забирали століттями. І в мене є приємна новина: ми його вже зробили. Просто деякі речі вибудовуються століттями, а ми робимо це за десятиліття. Цей процес сповнений болю, але так ми формуємо спільні цінності на взаємному прийнятті й довірі. Довіра — це найважливіша валюта в часи війни, найкраще вона формується на горизонтальному рівні. Я бачу її на всіх рівнях українських соціумів. Ми працюємо як громадянське суспільство, як волонтери, кожен з нас знайшов свою роль. Нічого так не зближує і не формує довіру, як спільне діло, спільна дія.

Які інструменти, крім діалогу, ви використовуєте для роботи з деокупованими територіями?

Ольга Муха: Існує багато інструментів роботи з ідентичністю, і кожен має діяти на полі своєї експертності. Треба окреслити категоріальний апарат, хто і що робить на практичному рівні. Я займаюся стратегічними й загалом комунікаціями, також маю досвід у маркетингу та міжнаціональних комунікаціях. Водночас багато працюю в Україні. Кожна людина щодня шукає, що вона може зробити в зоні своєї експертності. Наша перша задача — передовсім залишитися живими, і це те, проти чого бореться наш ворог. Далі — докладатися спільною дією до нашого спільного вогню. Наші традиції та ритуали творяться щодня, ми маємо вплив на те, що приймаємо й освоюємо. Основне — це правда, вдячність ЗСУ та максимальна підтримка тих, хто бореться.

Наприклад, сила наших ненасильницьких рухів у тому, що немає єдиного майданчика: існує багато чатів, каналів, рухів, які будуються не навколо людини, а навколо ідеї. Вони абсолютно горизонтальні, працюють переважно на диджиталізованих основах через анонімні чат-боти, безпечні канали зв’язку. Це якраз те, що незнайоме нашому ворогу, який абсолютно зациклений на ієрархії. Ми робимо все за власним покликом серця, патріотизму, просто відчуття, що не можна цього не робити.