Росіяни перетворюють Маріуполь на бандитське місто

Моєму співрозмовнику Саші – 21 рік. Ми спілкуємося з ним на центральній площі невеликого німецького міста за півгодини до початку його курсів. Вже майже рік Саша живе в Німеччині та вчить мову. Він – біженець з Маріуполя, який разом із родиною пережив найважчі місяці облоги рідного міста.

До початку повномасштабного вторгнення парубок був студентом, хотів стати логістом, займатися міжнародними перевезеннями та багато подорожувати. Він зізнається, що до свого виїзду з рідного міста влітку 2022 року встиг побувати лише в Одесі.

Березень сповнений трагічних дат, пов’язаних із Маріуполем. Це і обстріл пологового будинку, який зафіксували Мстислав Чернов та Євген Малолєтка в уже оскароносному фільмі "20 днів у Маріуполі". Це і удар по Драмтеатру, в результаті якого під завалами були поховані сотні мешканців міста.

Реклама:

Саша розповів свою історію облоги та втечі з Маріуполя, але попросив не називати в тексті його прізвища, щоб не наражати на небезпеку своїх родичів, які досі там залишаються. Ми поговорили з ним і про те, чим живе окуповане місто зараз.

Далі наводимо його розповідь прямою мовою.

До війни

Я народився і виріс у Маріуполі.

Коли сталася перша окупація міста в 2014 році, я був зовсім маленьким, не особливо цікавився цим, хоча ті події впливали на життя міста. Завжди відчувалося напруження, коли згадували весну 2014 року. І я дивувався, що частина населення сильно не любила "Азов".

Особливо це стосувалося літніх людей, вони сумували за совком, говорили, що, коли прийде "русскій мір", вони зможуть спокійно говорити російською мовою.

Але загалом останні кілька років (перед повномасштабним вторгненням – УП) місто хотіли перетворити на комфортне для життя. Навіть незважаючи на два монстри-заводи ММК Ілліча та "Азовсталь", здавалося, що це досяжна мета. Місто ставало красивим і доглянутим.

Реклама:

У січні 2022 року ніхто особливо не вірив, що велика війна можлива. І паніки не було, коли всі медіа писали, що скоро почнеться вторгнення.

Звичайно, ті, хто були пов’язані з правоохоронними органами, армією, або знали, або просто серйозніше до цього поставилися та виїхали до початку бойових дій. А всі інші не знали й ніяк не готувалися до того, що місто може опинитися в облозі.

Існувала думка, що околиці Маріуполя добре укріплені й жодної загрози немає.

Навіть 24 лютого місто не особливо відчувало війну.

Люди перші кілька днів спокійно їздили на роботу. Десь були проблеми з громадським транспортом, але загалом це було звичайне життя. Моя сім’я абсолютно спокійно почувалася, всі чомусь були впевнені, що це все триватиме кілька днів.

Потім уже я в інституті дізнався, що ЗСУ перебувають на заводах, вони перейшли в оборону, і що росіяни займають селища в Донецькій області.

Облога

Жах почався через 2 тижні.

Спершу зник мобільний зв’язок, бо знищили вишку. Потім зникло світло. Магазини працювали, але всі почали продавати продукти та інші необхідні речі набагато дорожче.

Лівий берег уже сильно страждав від обстрілів, вони першими прийняли удар на себе. Але в центрі було ще відносно спокійно. Я тоді пішов до знайомих у центральних районах. І там деякий час жив. Уранці 8 березня туди прилетів снаряд. Балкони обвалилися, люди опинилися під завалами.

Коли почали обстрілювати центральні райони, почалося мародерство. Поліція все, що могла, те й робила. Кого ловила, просто говорила: "Не робіть цього", когось навіть затримували. Але загалом зупинити це вже було неможливо.

Реклама:

Ми ще пожили кілька днів у центрі й вирішили переїхати в Приморський район до родичів, тому що він розташований у низині. Я не військовий аналітик, але ми думали, що, може, там нікого не чіпатимуть.

І з Приморського району можна було побачити пожежі, які ставалися нагорі, вони були дуже масштабні. Наприкінці березня прильоти почалися і там.

Ми і сусіди готували їжу на вулиці. Усі виживали за рахунок макаронів і борошна, можна було зробити собі пиріжки або хліб. Але в людей швидко закінчувалися продукти. Іноді ми вибиралися в центр, до того ж Драмтеатру, де були військові або волонтери. ЗСУ роздавали людям гуманітарку – підвозили шкарпетки та хліб.

Масові загибелі почалися, коли росіяни почали використовувати "Сонцепьоки", як я потім дізнався. Цими "Сонцепьоками" просто випалювали цілі квартали. І так район за районом ставали чорними.

Деякі люди в усьому звинувачували українську владу. Мера (Вадима) Бойченка насамперед. Він покинув місто, поїхав у Мангуш, потім виїхав із Донецької області в Запоріжжя. Маріупольці вважали, що він їх просто зрадив, хоча в перші дні війни всіх заспокоював і переконував, що місто вистоїть і все буде добре.

Люди вважали себе покинутими та зрадженими. Їм здавалося, що українська влада про них забула, що це вони не дають зелені коридори. Ніхто не розумів, що реально відбувається, бо не було зв’язку й новин.

Реклама:

За кілька тижнів березня Маріуполь став суцільним чорним містом. А вже у квітні почала пробиватися зелена трава. Це виглядало так сюрреалістично на тлі понівечених будівель... Ніколи не забуду ту весну.

Наприкінці березня – на початку квітня всі вже боялися виходити з підвалів – така була інтенсивність обстрілів.

У середині квітня стало трохи спокійніше, і я вперше вибрався з підвалу і зі свого району. Ми пішли до будівлі Драматичного театру.

Це досі один із найстрашніших спогадів облоги Маріуполя. За 200 метрів до нього вже стояв такий трупний запах, що ти не міг підійти ближче, бо починало нудити.

Ховати людей було ніде, а іноді й нічим. Не було навіть лопат, бо більшу частину з них просто вкрали. У моєму районі просто неба лежали трупи донецьких вояків або їхні частини. Їх розтягували коти й собаки. Тому доводилося по частинах збирати і накривати чим-небудь і ховати.

Потім я ходив на блокпости росіян і говорив, що там ось лежать мерці, заберіть, собаки їх з’їдають. Забирали їх до кінця травня.

До кінця квітня росіяни зосередили свої зусилля на азовстальських і портових районах. Центр перестали обстрілювати. Але постійні атаки на завод було чутно і видно з будь-якої частини міста, навіть з "Ілліча". Щодня на "Азовсталь" скидали від 3 до 5 бомб; там ще було чутно постріли – як я зрозумів, працювали міномети, артилерія.

Маріупольці незабаром звикли до цього. Це, звичайно, лякало, люди завжди оберталися в бік "Азовсталі".

Можна сказати, нашій родині пощастило. З рідних під час облоги Маріуполя я втратив тільки бабусю. Вона хворіла на пневмонію і через постійні обстріли ніхто не зміг до неї прийти. Потім ми змогли її відвезти в Новоазовськ, а там уже вона довго не прожила.